Скелети в шафі

64

Так, як це здорово — почати розповідати страшну історію, яка вам чомусь згадалася зараз, і продовжувати, коли вас просять припинити, замовкнути, а в кінці з підвищенням голосу кричать: «Замовкни вже, придурок!» Зрештою, ви, звичайно, заткнетесь і неодмінно на мене образитеся, що я не вислухала, та ще й обізвала недоумком. Але вже тоді, коли буде пізно.

Незабаром ви забудете про цю історію. Максимум — в цей вечір помедлите, входячи в темну кімнату. Я ж не зможу увійти, буду зволікати, відкриваючи двері, буду заглядати за кут, побоюся повернутися спиною до відкритого простору, а закрити очі буде для мене зовсім нереально. Коли все ж втома візьме своє, і на світанку (може, й пізніше) я все-таки засну, мене будуть мучити кошмари. Після вашої розповіді мені належить не одна така ніч, а як мінімум три-чотири. І не тільки ночі: вдень я теж буду здригатися від найменшого шереху. Історію я забуду, та не зовсім: вона буде з’являтися час від часу в моїй пам’яті. Слідом за нею — інші мої страхи. Все в купу: знову жахливі ночі, неприємні дні, але вже на строк довше.

Мій чоловік, який намагається в ці періоди знаходиться зі мною і відлучатися як можна рідше, який заспокоює мене, коли я прокидаюся з криками або сльозами — він вже готовий вбити вас. Одного разу він не стримався і на одній п’янці, коли особливо видатний кадр не заткнувся після грубих слів, дав з кулака. Тепер він для всіх вас «дивний». А він просто знає, що зі мною діється після вашої «класної історії»!

Але самий пік — лякати мене спеціально, коли я попереджаю про свої страхи. Веселіше мого непритомності у воді після того, як хтось схопив мене за ногу на глибині, нічого просто бути не може! А потім дивуються: чого це я така ніжна? Я така, я боюся. Невже так складно замовкнути, коли просять?